Shelter

 


612


Чого у мене комплекс мученика іде під руку з параноєю?

Чого у мене все не як у людей?

От чого я не зареєстрована в тих контактах? Я ж лишаю себе невимовно великої купи спілкування.

Чого я не маю постійного настрою?

Чому я не вмію підтримувати хороші стосунки з людьми?

Чого я пишу смс-ку, здавалось би до хорошої людини, а відповіді не отримую, лиш сиджу і споглядаю смугасту заставку на телефоні?

Чому я завжди надіюсь на те, що мені раптом допоможе невідома небесна сила? Я ж їй молюсь дуже рідко.

Чому я хочу зчинити різанину на парі?

Чому я вірю, що у всього має бути причина?

Я певне хвора. 

Гнию з середини.


Открыть

Whores prade


- Девочки, у вас есть лишний билет? - запитує нас тітонька літнього віку в великих окулярах.

- Нет, - хором відповідаємо ми. Ми, ті що стоїмо біля входу до палацу "Україна", навіть не підозрювали, що сьогодні там відбудеться концерт співачок ротом, гурту з медикаментозною назвою "ВІА Гра". 

На концерт цього вокально-інструментального ансамблю, саме тоді перлись всі кому не лінь було викинути гроші на квиток. Аудиторія, безумовно специфічна. Аудиторія влаштувала те, що ми пізніше охрестили "парадом блядей". Блядніки зі своїми папіками, в білих шубках та курточках, на триметрових каблуках, з папіком під ручку просувались до входу. За ними йшли чорноволосі "ракавие женщини", зодягнені у виключно ракакавий чорний одяг з блискіточками, тримали незмінних папіків під ручку, перебирали копитцями на незмінних каблуках. За ракавими женщінами перлись самотні мамочки, котрі тягнули своїх нагуляних дітей, котрих вони вже змалку привчають вдягатись подібно повіям з улюленого гурту, на концерт. За мамочками йшли старі діди, котрі надіялись витягнути з виступу той самий ефект, котрий дає одноіменний препарат. За дідками йшла високопробна представниця першого описаного типу - високопробна блядінка, все ж в біленькій шубці, що була накинута поверх рожевого прозорого платячка неймовірно короткої довжини, крізь яке просвічується вся білизна індивіда.

А куди дивиться папік? Я не спеціаліст по речам, що творяться в чоловічій голові, але хіба нормальний чоловік буде терпіти таке? Є підозра шо папік ділить індивіда з друзями, за чарчиною оковитої.

Коли приїде Пєнкін, підемо дивитись на гей парад.


Открыть | Комментариев 2

The darkest days of me


Серед купи речей які я сьогодні мала написати та вивчити, я мала написати твір "Найщасливіший день мого життя". І що ж я писала? Ф.І.К.Ц.І.Ю. Блін.

Що ж це таке? Я ж оглядаюсь назад і не бачу там радості. Я бачу там таку саму тягучу жуйку, якою є моє життя сьогодні. Може я соціопат? Моя радість нетривала, що дає підстави думати, що радість несправжня. Я як в тумані: що б я не відчувала, все дуже швидко затягується сірою пеленою апатії. 

Ні я не в печалі. Я в тій же апатії.

Інколи хочеться розбігтись і стрибнути з балкону... Не те щоб я хочу прибити себе, але хочу бодай на секунду відчути вільний політ.

Я дивлючь на інших людей. Вони ідуть собі кудись, та все ж інколи вони посміхаються, влаштовують істерії, ненавидять та люблять. Я ж... ні. Я взагалі ніколи не ладила з цим світом. В магазинах я не можу знайти шмаття, яке мені подобалось, те, що зараз таке популярне мені завжди огидно. Рік тому я слухала виключно рок. Прийшов час індікідів, котрі люблять цим кічитись - я слухаю щось ближче до тріп-хопу і кллассики. Я ніколи не розуміла масси, вони не розуміли мене. З часом я перестала намагатись проти будь-чого протестувати. Я не харизмат. Давно зрозуміла, що голос безликої тіні нічого не вартий і рідко буває почути.


Открыть | Комментариев 2

We don't need each other


Не знаю скільки пофсу в собі несе куріння на підвіконні, під музику Beatles, але відчуваю, що сцена могла б стати піком якогось дуже "інді" фільму (якщо вже не стала). Проте на це мені глибоко пофік. Якось давно навчилась не паритись за такі речі, як загальна думка. Я прекрасно знаю всі свої недоліки, а тому мені абсолютно не боляче, якщо хтось скаже щось погане про мене. Можливо такий собі самозахсний механізм - самокритика. Не для самолюбивих тьолок.

А от люди надто парятся такими справами, часом аж надто. Що мен подаобається в Києві? Те, що ти ідеш людною вулицею і всім на тебе пофік. Ні,звичайно луплять буває, не без цього, але не доводиться оглядатись в панічному страсі, що от зараз тебе помітить знайомий знайомого знайомої і розкаже знайомій, що ти в північ бігала по місту з розбитими колінами та пляшкою розведеного медичного спирту в руках. Тут я майже нікого не знаю, і мене не знає майже ніхто. Треба якось вибратись, перебороти свою безмежну лінь і піти кудись далеко. Якщо в Рінвному можна було через годину ходьби від центру зайти в якийсь пригород, то тут за ту саму годину можна зайти тільки в інший район. От так кудись побрести, брести, брести. Ближче познайомитись з містом. А потім увімкнути GPRS і топати до найближчого метро. 

І в метро всім на тебе пофік. Не приховую, що й мені на всх пофік. Отже захожу я в вагон одного разу. Все як завжди: люди тупляться в екран на якому показують якусь фікню, хтось читає книжечи чи газети, бабці і наглі люди зручно сидять собі, хтось просто стоїть і розглядує згусток повітря перед очима. Але в той раз близ однієї бабці сиділа ще й одна дівчина. Ну, спати в метро це звичайно не дивиан, проте її голова упала так, щов она була скручена вдвоє, а голова, пді дією коливань вагону, несамовито терлась об перила метро (тобто мало бути боляче, що означає, що вона мала б прокинутись). Всі звчиайно лупили на неї великими очима. І от сказав монотонний голос; "Станція метро "Либідська"". Кінцева себто. І от всі, включаючи мене, луплячи на ту дівчину, вийшли з вагону. Ніхто її навіть не потрусив за плече, не мовив слова, ніяк не спробував розубдити. І от і поїхала містична особа туди, куди їдуть вагони після того, як добираються кінцевої.


Открыть | Комментариев 10

Lil' bit better


Здається вибралась з чорної ями депресії.

Не те щоб я бігаю по місту з кошиком квітів, розкидуючи їх на перехожих, але вже не верне...

Ну що ну що. Варто б кудись вибратись. Хоча грошей стало менше, але ше є стипендія, так шо все окі докі. Поки що. Будемо надіятись, що так воно буде і надалі. 

Непомітно розпочалась друга четверть, що означає, що мені пора б шукати новий час для фіз-ри. Щонайменше на верхній тиждень (тупа система одначе). 

Завтра вікно...

Пора б піти по магазинах, єдина лиш проблема в тому, що я не знаю толкових магазинів. Варто зайти в той, де шмаття з 日本 привозять. Поритись в секондах. Колись на стовпі бачила рекламку цікавого магазинчика, але рекламу бачила один раз - адресу в телехфончик не забити...


Открыть | Комментариев 1

Cherish thine dear friend who will always stand by your side


Як ви уявляєте собі рай?

От я його собі ніяк не уявляю. 

Тобто уявляю, але це важко назвати продуктом уяви - радше її відсутності. Мій рай такий же як і моє буденне життя. Я й надалі готова витрачати години 4-7 на якесь там навчання чи, там, роботу, з цим фактом я змирилась, ще в школі. А після тієї трудової діяльності яка покликана худо-бідно забезпечити мене грошима, я б радо сиділа собі вдома, читаючи книжечки, дивлячись якесь там оняме, хвільм чи серіал, переписуючись з якимось там френдами по асі, втикаючи в ТВ, рубаючись в якусь ігрульку, чи просто сидячи на підвіконні потягуючись. І так інколи вибиратись кудись самостійно, або з приємними людьми, отримати свою дозу фану і знову повернутись в свою спокійну буденність.

Звідси витікає, що я, власне, щаслива, задоволена своїм існуванням. З іншої ж сторони відсутність бажань є однією з ознак депресії. 

Та діло не в тому. Діло власне в тому, що я таки не дуже щаслива. І як ми вже знаємо проблема не в способі життя. Проблема тут в моїй вічній подрузі, котру я зву "Солі" . Знаєте, є такі люди, які вічно сваряться, з виду ніби й ненавидять один одного, ладні повбивати друг дружку, проте насправді сильно залежать один від одного, бо розуміють, що якщо один зникне іншому вже не буде цікаво. Так, люди інколи витягують неймовірну насолоду з негативних почуттів типу нещастя, ненависті, жалю і самоти. Я одна з таких. Солі, то є Solitude. При тому, що я пристрасно намагаюсь всіх переконати в тому, що терпіти не можу натовпи та й людей (а воно так і є), Солі я ненавиджу, але й без неї не можу. Більше того, хочу, щоб той кого я зможу назвати чудовим англійським словом "soulmate" (слово не треба намагатись перекласти - як не крути вийде не так) був схожим на Солі, щоб в присутності того персонажа ікс, я почувалась так само добре вільно і невимушено як з нею.

Моє нещастя, моє щастя, моя проблема, моя мрія...


Открыть

Heck knows what


Щастя.

Де воно? Де його взяти, чи хоч де його треба було взяти? Кому дати на лапу, щоб отримати його? Через скільки років після народження ми його отримуємо? 

Аби київські пробки були за щастям я б в них з радістю приймала участь.

І, будь-ласка, прошу, не треба мені казати, що щастя близько, я лиш маю роззути очі, щоб побачити цю голку в купі сіна. І діло навіть не в тому, що в мене поганий зір. Діло в тому, що щастя явно не тут. Відкрию таємницю: замна куля набагато більша за Укураїну. Щастя далеко, а я сиджу на місті, прив'язана тим і іншим. Я ж маю бігати по світу і шукати. "Кто ищет тот всегда найдет", ね?

І про позитив не треба. Взагалі не треба.... Я й не думаю, що хтось почне. Нікому це десять років не потрібно, навіть якби я тут була на грані самовбивства, з банкою снодійного в одній руці і пляшкою горілки - в іншій. 

I'll be wallowing in sorrow

Де ділись ті два дні? Куді дівається моє життя? А?


Открыть | Комментариев 3

Dream a little dream of me


Сон...

Статистика, брехлива наука, каже, що ми проводимо увісні двадцять років свого дорогоцінного життя. Приблизно треть життя пересічного громадянина. Тим не менше, коли ми не спимо наші очі червоніють, імунітет слабшає, тіло ламає, настрій паскудний, думки лиш про омріяний сон. І ніяка кава цього не вилікує - з часом вона навіть не гарантує скороплинного знаяття сонливості.

REM сон змушує нас бачити сни. Нажаль свої сни я часто забуваю. Та й сниться мені дурня про бабусь з рожевим волоссям, в квартирі яких, я перу свої речі.

Одного разу в моєму сні мене вбили. При чому я на собі відчула страх та паніку втечі і прокинулась в холодному поту, мацаючи свої боки - чи нема в мене дійсно смертельної рани. Чи це щось означає? 

Я страшенно хочу спати, проте відчуваю, що зробила купу всього: написала модуль, показала подрузі де той центр, подивилась там кіно, підписалась там на розсилку, докурила пачку сиграет (безумовно найбільша моя заслуга), вивчила слова з японської, повторила минулі і от збираюсь піти в душ. З боку глянути - не так і багато, проте для людини, яка завзвичай цілий свій день викидає на суцільний втик, це багато.


Открыть | Комментариев 1

Музыка : Placebo - Peeping Tom  

On my own for far too long


Ні, я не вчу японську. Я гіпнотизую стелю, уважно слухаючи обрані треки котрі попали на мій айпод.

I'm faithless... I'm scared

Жду поки хтось прийде, магічно увірветься в квартиру, і скаже: "що ти валяєшся, дурне створіння?", підійме мене, начепить на мене одяг, ніби, йди - живи, не тарть життя дане тобі лиш раз на всяку фіґню. Та чомусь цей магічний хтось не приходить.

Spend all your time waiting
For that second chance
For a break that would make it okay
There’s always one reason
To feel not good enough
And it’s hard at the end of the day
I need some distraction
Oh beautiful release
Memory seeps from my veins
Let me be empty
And weightless and maybe
I’ll find some peace tonight

А може мене знову дістали. Чи я лиш живу з цим помилковим переконанням, що ні з ким мені не зблизитись. Щораз, як підпускаю когось на міліметр ближче відчуття ніби від мене відірвали кіло м'яса. 

There’s a saying old, says that love is blind
 Still we’re often told, "seek and ye shall find"(...)

I know I could, always be good
To one who’ll watch over me

І все ж продовжую вірити, що десь там є хтось, з ким я таки зможу мирно співіснувати, без ніяких сторонніх ефектів ані для мене ані для тієї персони Х.

Колись витатую собі десь "soulmates never die" ... так би мовити фізично маніфестую переносне. Фраза врізалась в мене з того моменту як вперше її почула, то чому не врізати її в своє тіло? Міняється все: зачіски, блоги, мобільні телефони, місця проживання, погляди на життя, але ця фраза завжди є - не інакше як врізана. 



Открыть | Комментариев 1

Travel, learn, smoke and don't give a damn about yourself


Здоровий монітор, велика клавіатура... Я таки зовсім відбилась від домашніх умов. Вимушена сидіти з мааанюньким нетбуком на квартирі. І чого б мені не завезти туди людський компютер? А от не можу так... знаючи, що всеодно скоро переселюсь просто не можу. І усе.

Я вже й звикла до переїздів. Подумаєш 5 годин туди, 5 назад - це вже для мене нічого. Трагедія коли місце не під вікном попадається а під сонцем.

Я таки хріново написала самостійну по шостому уроці. Твір треба ще досі треба буде здавати. Ну в маршрутці це все добре повторити і навіть вивчити можна. Було б. Аби я не тряслась над своїм зором, так як я трясусь зараз.

Ну нічого. Перед парами японської треба пити валерянку, бо в мене серце просто вискакує з грудей, коли черга доходить до мене. Нервова людина я. От що означає невпевненість в собі. Або ж сигарети - швидше працюють і ефект краще. Єдиний недолік - запах. Терпіти його не можу.

Хтось колись мені сказав, ніби себе треба любити, інакше в один день ти просто захочеш себе вбити. А я таки себе не люблю. І вбивати себе теж не хочу. Мені радше пофік. Аби відняти від мене всіх родичів і, можливо, існуючих друзів, які будуть переживати, якщо зі мною раптом щось трапилось тоді б я точно щовечора гулялала б по темним провулочкам. За ту купку людей, з якою я таки близька я переживаю.

Взагалі, період апатії наступив. Возрадуймось же.


Открыть

Музыка : routine  

Magic to be uncovered and still unseen


Ах сьогодні ж дуже "магічне" число. Як так і в такий день нічого не накатати?

А що сьогодні? А нічого. Зданий шостий урок. Забита фізра. Підготовка до завтрашнього модулю. Дочитування Fly Paper. Писання першого твору японською. Викурена сигарета на кухонному підвіконні. Душ. Втик в ТВ. Закривання дверей до ванної кімнати, даби не чути криків оперної співачки знизу. Доїдання залишків ковбаси, котрі послужили мені обідом. Серія Baccano!. Короткий сон на кухонному дивані. Вечеря, під звуки хриплого радіо. Ще одна сигарета на тому ж підвіконні тієї ж кухні, під звуки того ж радіо. Зелений чайок з лимончиком. Замріяне споглядання пішоходів, які топають собі через вулицю, на вже добревідомому підвіконні. Писання цього поста. Можливо буде ще одне повторювання правил японської граматики. Можливо аська. Можливо ще одна серія Baccano!.

І де питається ваша магія? Число як число. Ніякого апокаліпсису, ніяких метеорів. 

Bummer.


Открыть

Музыка : society, hate. web  

What's left is left and stays there without any reminiscence


Було в мене купа онлайн-блогів...

Було да згуло.

Лиш один дожив до двох років і недавно згаснув.

Трошки історії. Добре вже все не пам'ятаю - в мене взагалі з хронологією проблеми - але знаю, що серйозно я вела лиш два щоденника (це має бути третім). 

Перший прожив десь рік. Тоді я була ще абсолютно дитиною, тому записи складались виключно із наритого в тирнтах, результатів пройдених тестиків, привітань з днем народження. До кінця свого існування воно еволіонувало у втілення моїх жалюгідних спроб написати якісь страшенно поетичний, печальний та пафосний пост. Теперішня я дала б собі колишній по морді. На такий напів пафосній ноті воно і згасло.

В той період я мала аккаунти на практично всіх навідоміших серверах флогів, як то діарея, лірушечко, ЖованаЖувачка, ебеон і всіх його дочірніх проектах. Туди то я й намагалась і надалі направляти потік своїх дуже розумних постів та шлаку з інтернета. Отож, я все це покинула і місяці через два таки осіла на МіксеріРозуму (шо і є дочірнім проектом беона), де спочатку продовжувала писати аж надто пафосне лайно, виливати відходи депресій. І вже ближче до нашого часу, я, замість відходів депресії почала массово зливати туди жовч. Не безпричинно. МіксерРозуму, як і матка подібних сайтів, розрахований на школярів, і це, як відомо, має відповідні наслідки. Аж надто інді кіди, дітки, що пруться від усяких мультиків, бидло-онямешники, гламурні кісо і пара людей, котрі відчайдушно намагались тикнути весь сей бомонд носом в їхнє ж лайно. До останніх притулилась і я. Апофеозом стало те, що я накатала здоооровезний пост російською (!), що для мене рідкість, виклала всі ці їхні авотарочки, картинки, якими забивали головну сторіночку, ну і звичайно присмачила все це гострим слівцем. Ну звичайно - у всіх паніка і т.д. Опісля моє ниття стало доступним виключно для аж чотирьох моїх друзів і... згасло.

Тепера я тут. Бігаю по бложикам, в цілому, більш адекватних людей. Продовжую пісяти до свого блогу. І нічогісінько кардинально не змінилось.


Открыть

Expiring


На мені є дата придатності.

"Два місяці з моменту відкриття", каже та етикетка.

Майже два місяці як я вступила до інституту, познайомилась з новими людьми. Термін придатності добігає кінця. Так, зовсім скоро більшість моїх одногрупників перетворяться в абсолютно нудних для мене людей, з двома можливими винятками. Та й вони скоро набриднуть. 

Вся фішка лиш в тому, що я надто швидко розбираю людей. Інколи я дійсно думаю, що ми завантажені в Матрицю і всі люди - програми, я ж розгадую їх код доволі швидко. Вони стають мені не цікавими, коли я знаю їх алгоритми. Так... люди передбачувані істоти, в більшості своїй керуються логікою. Інтернет-друзі інше діло. За ніком і постами в блогах тяжко розгледіти характер, якими би відвертими ті пости не були. Певне тому я так люблю сії тирнети. 

Все, だいがっこう перетворюється в ту саму школу. Те, що мало бути цікавим та захоплюючим студентським життям, таки стало простими монохромними буднями. Нічого надзвичайного. Все згідно з кармічними закономірностями. І тепер своє щастя я знову буду шукати в злорадстві, ненависті та тютюнопалінні, яке покликане заспокоїти мої садистські нахили. 

Мої депресії не залежать від пори року. Вони непередбачувані. Ще позавчора все було добре. Я раділа життю. Тепер я знову хочу втекти в якесь богом забуте місце і читати там мантри, призначені для накликання на мене якоїсь благодаті. Чи можливо прощення? Всі ми грішні - хто більше, а хто менше. Я схильна відносити себе до "більше". Так, я злорадна, так, я мізантроп  я це прекрасно знаю, але нічого не роблю у відношенні до цього. Печально.

Пора викурювати ту депресію димом з цигарки ラッキ・ストライク.


Открыть | Комментариев 5

Roots yet to be torn


Пунтики - погане діло. Мій пунтик на приватності не дає мені жити... Вчора забула вийти зі свого гугль акаунту, а сьогодні приїхав мій татусь, і, можливо, таки заглянув туди. Не те щоб в мене там дитяче порно, але... ну все одно... Не можу я так.

З гуртожитку на квартиру, з квартири на ще одну квартиру, з тієї квартири планується відлетіти взагалі в іншу країну... Щораз, коли переїжджаю мене бере страшна депресія - просто реву як віл. Серце стискає, так ніби мені добряче наплювали в душу, дуже сильно образили чи щось подібне. Певне це і є те відчуття, коли мусиш залишати такі-сякі пущені корені в землі де жила досі. А може я й до цього звикну? Я не те щоб прив'язана до місця. Можливо я прив'язана до власної енергії, адже в тих місцях я страшенно переживала, раділа, сумувала, ненавиділа і т.п.

Лиш час покаже.


Открыть

Angel Beats!


エンジェル ビーツ!

kanade-san to yurippe-sanТаке собі збірне оняме. GirlsBand'и, котрі лабають хард, або не дуже рок. Дівчатка, котрі стріляють з різної зброї. Шкільне життя, куди ж без нього.

Ну короче, наш Отонаші-сан, помер і, при всьому своєму праведному житті, попав на щось типу неба. Там він відразу зустрічє дівчинку, яка й каже йому "А ти приєднаєшся до нашого підпільного угрупування?", показує на дівчинку альбіноса в далині і каже: "Ото є янгол, і зараз я її вб'ю". Ну Отонаші не вдовбав, підійшов до альбіноса, та й каже: "Ти янгол?", вона запаречує. Отонаші ж не вірить, що він помер і просить довести, на що янгол формує меч і смачно тулить його прямо в груди Отонаші. Айс.

Люблю все де є багато вбивст та крові. Хоча тут все не дуже відгонює справжнім вбивством чи насильством, всеодно мило, особливо коли КО мали самі бігти на мечі янголів, таким чином чистити прохід. Аааайс.

Ну а взагалі-то коли діло доходить до жанру, то це екшнкомедіядрама. Отаке.

А вазаглі чіпляє той момент, що життя у нас одне, і яке вже є. Тож не варто судити когось за їхнє життя, адже всі ми його тяжко-тяжко тяжко вистраждали. І навіть якщо почати нове життя, це вже буде не твоє життя а життя іншої людини. Отак.

characters

Майже усі персонажі, котрим дали голос. Багацько а? От і прикро, бо допитливість інколи так і кличе взанти більше про того чи іншого персонажа. 

Кумедна річ. Часто так буває, що на почтаку нової серіїї з'являється відчуття, що щось ми пропустили. 

 


Открыть | Комментариев 2

Hate (and) all.


Самостійної не було. Ну нічого.

Спілкування для мене - тяжка робота. Як я заздрю тим людям які спілкуються так легко і невимушено. Мені ж цього не дано. За пів години з активної співрозмовниці я здуваюсь в пасивну, і, в кінці кінців, зовсім хочу всім надавати по пикам. Особливо коли різні одіозні персони join the chat. Взагалі, я страшенно зла людина, в якій сидить купа ненависті до всього і всіх...

Один адепт НЛП, сказав мені якось, що в спілкуванні та й в співіснуванні з людьми завжди треба прогинатись. А я терпіти цього не можу, тому відчайдушно намагалась довести, що все це фіґня. В кінці кінців все завершилось тим, що він "підігнувся" під мене, що доводить, що у мене низька "гнучкість". А все ж приємніше, коли прогинаються під тебе, а не нагинають тебе. Хоча усвідомлювати, що людина поступається тобі з будь-якої іншої причини тільки не розуміння теж не добре.

І все ж я надіюсь, що є люди в спілкуванні з якими прогинатись не треба, з якими можна зійтись як дві цеглинки: просто дві рівні поверхні дотикаються, без ніяких там увігнутістей і випуклостей.

 

Тим не менше четверта пара як завжди супер. 

ときどきすいます。

Він напевне розвідував з ким можна курнути а з ким ні. А ше в нього скоро д.р. В подарунок отримає дороге вайн (ワイン) - йому можна, він заслужив тяжким своїм вчительським трудом.


Открыть

Nan?


Боже, боже. Як бідна Аліса має вивчити більш ніж півсотні тих слів? Як вона має їх завтра здати?

Ай. Ай. Ай. Удачі їй, бо в тій аудиторії фіґ спишеш. Ех. Печально. 

Глюкоза її у допомогу. 

Ну нічого, ну нічого. Четверта пара знімає будь-яку печаль як рукою. 

А ще завтра приближає модульну роботу по найкращому в світі предметі, з назвою, яка за мелодічністю свого звучання, повністю співпадає зі своєю цікавістю та захопливістю - БЖД.

І що там посередині цього всього? Яп. Бжд. ?. Яп.

何、何、何、何、何、何、何。

Хм. Таки нічого. Мала б бути англійська, але буде вікно...

Яп. Бжд. Їдало. Яп.


Открыть | Комментариев 2

To do or not to do


Таак, а що я збиралась зробити?

Попертись в Манґу і замовити акційних Чорних драконів? Навіть не знаю. Повторити шостий урок? Пізніше. Може додивитись Angel Beats!? Можна. Злопати ще одну шоклоадку? Теж можна. Розчесатись? Не знаю. Почитати трошки Сильмариліона? Ну, може. Скурити сигаретку на балконі? Не сьогодні. 

Сьогодні зранку сталось те, чого не було вже давно. Я поснідала під музику з радіо. Ну стоїть на れいぞうこ те радіо, не припадати ж йому вічним пилом? Треба ввести се діло в побут. Не знаю як воно впливає на травлення, але настрій на день може задати. 


Открыть | Комментариев 11

The day before tomorrow


Тягне на сон...

А день тим не менше пройшов таки абсолютно звичайно. Тобто не звичайно, але доволі нудно.

Куди тільки дівається час, думаю я. На Петрівку вибралась тільки о третій. На придбанні книжки по англійській граматиці моя діяльність на сьогодняшній день успішно завершилась. 

Оняме, ТВ, та відкидання но минулого, втілене в Gorillaz + ривок вперед, втілений в Дасі Брасі. Поєднання дивне... 

Буває.


Открыть | Комментариев 1



Календарь
Апрель
ПнВтСрЧтПтСбВск
    
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

Содержание страницы

Метки
ОБОЗ.ua